Михайло Погребецький - започатковувач українського альпінізму

Адміністратор
14 хвилин тому
Читати 13 хв

У вересні 1931 року весь світ був вражений новиною: нога людини ступила на неприступну гору Хан-Тенгрі. Неможливе виявилося можливим. Усі газети Радянського Союзу писали про успіх української експедиції. Ім’я Михайла Погребецького з’явилося на перших шпальтах газет.

Хто він? Більшу частину свого життя він провів в Україні — працював спочатку у Харкові, потім у Києві. Спортсмен, дослідник, громадський діяч, організатор українських експедицій на Тянь-Шань. Людина, з іменем якої часто пов'язано словосполучення «перша українська»: Перша українська школа інструкторів на Кавказі, Перший український табір юних альпіністів, Перша українська експедиція на Тянь-Шань.

Народився у Сибірі , в родині, яка переїхала з України.
Ще до революції побував у горах Швейцарії та Тянь-Шаню.
На Кавказькому фронті під час Першої світової війни отримав Георгіївський хрест IV
ступеня та Георгіївську медаль.
Організував сім (!) українських експедицій у Тянь-Шань.
Став одним із трьох альпіністів, які вперше зробили сходження на вершину Хан-Тенгрі.
Очолював легендарну школу гірських стрільців під час Другої світової війни.
Започаткував Першу українську школу інструкторів.
Заснував табір юних альпіністів України.
Все життя до останнього подиху присвятив горам і розвитку українського альпінізму.
Автор багатьох статей та книг про гори й туризм.

Дитинство. З Сибіру до Азовського моря

Народився в Ялуторовську 11 грудня (за старим стилем) 1892 році в сім’ї військового лікаря[1] Тимофія (Товія) Погребецького. Батько закінчив у Києві Університет Святого Володимира в 1883 році та одразу вирушив до Сибіру з молодою дружиною Фаіною (Фейгою).

Чому молоде подружжя із заможних купецьких єврейських родин, опинилося в Тюкалінському повіті? Сьогодні ми можемо лише здогадуватися: чи то через переслідування, чи заради кар’єри, чи, можливо, через якісь сімейні обставини. Принаймні через дванадцять років служби в Сибірі батько вже в чині надворного радника[2] переїздить з Ялуторовська до Астрахані. А ще через рік родина Погребецьких (крім Михайла, у родині були ще діти[3] — Олександр, Віра та Євгенія) вирушає в Єйськ. Тепер голова родини отримав титул колезького радника, що, по суті, вважалося дворянським титулом.

Де саме майбутній альпініст Михайло захопився горами? Складно зараз сказати, але є свідчення, що першими вершинами Погребецького стали гори Швейцарії, Бернські Альпи у 1909 році: гори Wetterhorn (3690 м) та Gross Schärhorn (3294 м).

На жаль, у своїх книгах і статтях Михайло Тимофійович майже не згадував дитинство. Його можна зрозуміти — у радянські часи не пробачили б того, що він був сином колезького радника, ще й єврея. Можна лише припускати, що гімназію він закінчив в Єйську, де його мати декілька років працювала викладачкою[4] після смерті чоловіка у 1906 році. Тоді Михайлові було лише 14 років.

Фах він обрав у сфері лікарської справи — ймовірно, хотів піти стопами батька. Переїхав до Петербурга, де вступив до Психоневрологічного інституту (так званої «Бехтерівки», яка на той час вважалася найпрогресивнішим вищим навчальним закладом імперії). Там його застає Перша світова війна. Він їде добровольцем на Кавказький фронт[5], де бої точилися в горах у районі кордону Вірменії та Туреччини. Дуже шкода, що він не залишив жодних спогадів про ці події. Саме там він, ймовірно, навчився вправно поводитися з кіньми — уміння, яке згодом стане йому в пригоді під час тянь-шанських експедицій, опанував стрільбу й навички пересування складним гірським рельєфом. Отримав Георгіївський хрест IV ступеня та Георгіївську медаль. Якось врятував від смерті кількох бійців, встигнувши викинути з окопа гранату[6], що залетіла туди. Був поранений.

Десь у 1916 році він повертається до навчання. Тоді відбувається його перше знайомство з районом Тянь-Шаню, у який він закохується на все життя. Небесні гори визначають тепер усе.

Михайло багато часу проводить у бібліотеках, вивчаючи праці Семенова-Тянь-Шанського, Козлова, Пржевальського та інших видатних мандрівників, які прагнули дослідити Небесні гори й таємничий масив Хан-Тенгрі. У його голові народжуються сміливі плани експедицій і відкриттів. ------------------------------------------ [1] Центральний державний історичний архів України, м. Київ, фонд 1164, опис 1, справа 399, шлюби 1879 рік.

[2] «Сенатские ведомости», 1887 рік, №23, 1892 рік, №58 1895 рік, №49 “Русский инвалид», 1906 рік, № 223

[3] «Ставропольские епархиальные ведомости», 1907 рік, №13, 1909 рік, №32, 1913 рік №1. Зафіксовані ім'я’ та прізвища дітей родини Погребецьких, що перейшли у православну віру.

[4] Кубанский адрес-календарь, з 1909 по 1913 роки

[5] Знайти документи не вдалося. Але цей факт фіксується багатьма, хто писав раніше біографію Михайла Погребецького - Павлом Захаровим, Григорієм Лучанським, Іллею Ветровим.

[6] Див.примітку 5.

Ера українських експедицій. Занурення в крижаний світ

Персону Михайла Погребецького - допитливого дослідника, талановитого альпініста, енергійного організатора, - не можна розглядати поза його епохою. Це історія людини, яка опинилася на своєму місці у свій час, людини, що повністю реалізувала себе.

Наприкінці 1920-х та на початку 1930-х років у Радянському Союзі набирали обертів різноманітні експедиції. Молода країна шукала нові ресурси, утверджувалася у світі. Воєнні, наукові, географічні, виробничі інтереси зумовлювали проведення чисельних гучних заходів: від дослідження Землі Франца-Йосифа, де льодокол «Сєдов» встановлює рекорд вільного плавання в полярних льодах, до резонансних перельотів радянських льотчиків через Атлантику та Північний полюс. Створюються секції туризму, започатковується система альптаборів, діють усілякі краєзнавчі гуртки тощо. Країні були потрібні корисні копалини, будівництво нових залізниць і, звісно, дослідження всіх білих плям на території величезної країни.

Усі професійні якості Михайла Тимофійовича виявляються надзвичайно корисними. На початку 1920-х він займається медичною практикою (за фахом він лікар-невропатолог)

та працює у Вищій раді у справах фізкультури та спорту при Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті (ВУЦВК). Згодом викладає в Українському інституті фізичної культури. Також у ті часи він працює інспектором з альпінізму в Українському відділенні Товариства пролетарського туризму та екскурсій (ТПТЕ). Вочевидь, саме тоді він вирішив присвятити все життя горам і всьому, що пов’язане з альпінізмом. Він бере участь в експедиціях на Кавказ, здійснює сходження, проводить етнографічні та дослідницькі розвідки.

На Тянь-Шані він побував ще до революції й полюбив ці гори на все життя. У 1926 році знову вирушає на Тянь-Шань і вперше бачить гору Хан-Тенгрі, яка справляє на нього незабутнє враження.

У той час Михайло Тимофійович мешкав у Харкові, що був до 1934 року столицею Української Радянської Соціалістичної Республіки. Він вступає до Української асоціації сходознавства і пропонує провести наукову експедицію в Центральному Тянь-Шані. Вочевидь, Михайло Тимофійович був не лише хорошим альпіністом, а й талановитим організатором. Своїм ентузіазмом він зумів запалити оточуючих. Перед ученими він розгортав карту, де на схід від долини Сариджаза розкинулася майже суцільна біла пляма. Адже про край найвищих вершин Тянь-Шаню на той час знали ще мало. До того ж, не існувало ані досвіду штурму таких висот, ані налагодженого виробництва альпіністського спорядження. Клімат цієї місцевості також залишався малодослідженим. Потягнулося очікування, а у 1929 році уряд затвердив експедицію. Організатори — Всеукраїнська рада фізкультури та товариство «Динамо». Михайло Тимофійович — керівник.

Він знав, куди збирається, ілюзій не було: важко, холодно, виснажливо. Обережний та передбачливий, він вирішує спочатку виїхати в розвідку невеликою групою. Мета експедиції — топографічна зйомка, пошук шляху до підніжжя гори Хан-Тенгрі. До складу входять сім людей різних професій, у тому числі письменник Іван Багмут (залишив спогади «Подорож до Небесних гір»), майстер фотозйомки Сергій Шиманський та кінооператор Іван Лазієв. Пізніше до експедиції приєднується Фатіма Таірова як перекладачка.

Результатом досліджень після важких випробувань у льодах, снігах, проблем з кіньми та нападів басмачів стало чітке розуміння: шлях до Хан-Тенгрі лежить саме через Південний Інильчек. Дослідник та альпініст Готфрід Мерцбахер мав рацію.

Восени експедиція повернулася, щоб одразу планувати другу експедицію влітку 1930 року. Знову Михайло Тимофійович пропонує розвідку — він розуміє, що йти наверх ще зарано. Також зарано відправляти величезну групу вчених – не все ясно зі шляхами. Є нове завдання — розвідка ділянок на південь від Хан-Тенгрі. До складу увійшли досвідчені учасники та декілька нових осіб. Серед нових — молодий спортсмен Борис Тюрін, про якого ми ще почуємо.

Восени підбивають підсумки — знайдено відносно безпечний шлях на саму вершину з південного заходу. Фільм, або, як тоді казали, «фільма», змонтовано — його показуватимуть у кінотеатрах.

Те, що третя експедиція відбудеться влітку 1931 року, сумнівів не викликало. Шлях на вершину відкрито. Михайло не сумнівається в успіху, незважаючи на гучні заяви західних альпіністів про неможливість здійснити таке сходження. Тепер він впевнено готує комплексну велику українську експедицію — створено спеціальний комітет з проведення. Залучено чотири науково-дослідні інститути Академії наук УРСР: географії, геології, геодезії та фізичної культури. Справжній сплав науки та спорту.

В експедиції бере участь 34 людини. Додаються геодезисти, геоморфологи, лікарі, доглядачі за вантажами та конями. Їдуть альпіністи: Погребецький, Шиманський, Тюрін, Кюн, Тарасенко, Барков, Головко та тіролець, який отримав політичний притулок у СРСР — Франц Цауберер. Він професійний гід і учасник двох попередніх експедицій. Висотний досвід був не у всіх, та й де його взяти у 1931 році, але ентузіазм та молодість перекривали всі недоліки.

Вантаж більше тонни підняли на висоту 4860 метрів за допомогою коней. Після довгих підходів з поклажами, встановлення висотних таборів, проблем з погодою, каменепадами та зривами, на штурм вершини вирушили три альпіністи: Михайло Погребецький, Франц Цауберер та Борис Тюрін.

Так у своїй книзі пізніше писав Михайло:

«…Я йду першим. Голова кружиться. Від частого дихання запотіли окуляри. Мені нічого не видно. Протерти скло неможливо, бо обидві руки зайняті. Рубаю сходинки. Льодоруб б’ється об лід дзьобом і ледь не вислизає з рук. Руки слабшають, ноги тремтять, в очах темно. Відчуваю, що ось-ось зірвуся, і раптово виникає непереборне бажання прискорити це, кинутися вниз. Але ні! Ми повинні перемогти!»

І вони перемогли. 11 вересня троє альпіністів стояли на вершині Хан-Тенгрі. Михайло залишив записку з часом – 12 година дня. Записку поклали у коробку з-під цукерок, заховали в камінні та встановили червоний вимпел. Неможливе стало можливим.

Експедиція з України досягла мети: люди ступили на пік Хан-Тенгрі. Це була перемога світового значення. Радянські газети писали[7] про успіх «українських товаришів», і зараз це дійсно приємно читати:

«Найбільш енергійною та наполегливою з усіх туристських груп, які намагалися розгадати загадку цієї білої плями, була група українських товаришів під керівництвом відомого альпініста т. Погребецького».

Під час експедиції було здійснено ще одне досягнення: Михайло побачив нову вершину і висловив здогад, що вона може бути вищою за Хан-Тенгрі. Ця вершина буде підкорена у 1938 році, а у 1946 отримає назву «Перемога».

Слід додати, що під час підготовки експедиції 1931 року у Харкові вже працювала секція гірського туризму та горосходжень у Харківському будинку вчених, а у 1931 року альпіністи Харкова організували альпіністський табір на Кавказі. А з 1932 року при Будинку піонерів почала працювати перша в СРСР дитяча альпіністська школа.

------------------------------------------

[7] «Вечерняя Москва», 1931, № 238, 6 жовтня

У 1932 році Михайло Тимофійович отримує лист від Комітету з проведення Другого полярного року. Йому пропонують нове завдання – вивчати зледеніння Центрального Тянь-Шаню. Дослідження зледеніння насправді є величезною задачею – це ключ до розуміння змін клімату та складання точних прогнозів погоди. Але гляціологам, метеорологам та геологам не впоратись без допомоги альпіністів. Михайло Тимофійович погоджується без вагань. При цьому він не забуває включити до програми й власні плани – дослідити льодовик Північний Інильчек. Тепер свою енергію він спрямовує зі спортивної на дослідницьку.

Восени геологи вивезли породи, метеорологи мали нові наукові дані, а Михайло Тимофійович позначив на мапі ті ділянки, що ще нещодавно були білими плямами.

Величезний льодовик відтепер вивчено. Досліджено також найбільшу притоку Інильчека – льодовик «Зіронька». Чому така назва? Тому що в альпініста Сергія Шиманського в той час народилася донька, і льодовик назвали на її честь.

1933 рік. Програма Другого полярного року продовжується. Головне завдання – дослідження льодовиків південно-східної частини Кокшаал-Тау. Працюють на річці Сариджас, що раніше вважалася неприступною.

У 1934 році формат експедицій повертається до невеликого загону – вісім осіб вирушають на Тянь-Шань. Завдання – продовжити обстеження території далі від Кокшаал-Тау. Михайлу Тимофійовичу присвоюють звання майстра спорту з альпінізму.

У 1935 році стартує сьома за рахунком експедиція. Організатор – Всеукраїнська рада «Динамо». Завдання: просунутися на південь, дослідити відроги Кок-Шаала, вийти до Таримської впадини та підтвердити гіпотезу про можливість перетину Тянь-Шаню з півночі на південь. З самого початку експедицію переслідують неприємності. В аварії травмувався Сергій Шиманський, багаторічний учасник усіх попередніх експедицій; його залишають на лікування у Фрунзе (сучасний Бішкек). Крім того, експедиція вирушила занадто пізно – вже настала осіння погода. Потім у Каракольському районі зафіксували випадок смерті від чуми – роботу зупинено, і лише з великими труднощами вдалося продовжити шлях. Експедицію переслідує негода: бурани, хуртовини, важко дається штурм перевалу Майбаш. Люди втомлені від снігопадів, виснажені, ще й мають проблеми із запасами їжі. Михайло Тимофійович приймає рішення спуститися в Китай. Це вдається та виправдовується – радянським дослідникам надано теплий прийом.За декілька днів вони повертаються. Все обійшлося.

Мети досягнуто – через увесь Центральний Тянь-Шань прокладено шлях. Це означає, що майбутні геологічні партії чи дорожні будівельники підуть уже розвіданими маршрутами для опанування тянь-шанських скарбів.

Відомо, що у 1936 році Михайло Погребецький брав участь у рятувальних роботах. 5 вересня пік Хан-Тенгрі знову був підкорений видатними альпіністами: Віталієм Абалаковим, Євгеном Абалаковим, Михайлом Додіомовим, Леонідом Гутманом та швейцарським спортсменом Лоренцом Саладіном. На висоті близько 6000 метрів під час спуску вони потрапили в сніговий буран.

Віталій, Михайло та Саладін зазнали серйозних обморожень. Леонід зазнав травми після зриву. Супровід повністю ліг на плечі Євгена, котрий був єдиним, хто почувався добре. Михайло Тимофійович отримав радіограму про те, що хтось зазнав лиха – чи група Погребецького, чи група Абалакова. Звісно, він негайно вирушив з товаришами в бік Хан-Тенгрі.

Через деякий час дві групи зустрілися. На той момент Лоренц Саладін вже помер. Погребецький був вражений нещастям, що сталося з групою абалаківців – про це він згадував у своїй книзі:

«Попереду їде невисока, кремезна людина у штормовому костюмі. Лівою рукою вона тримає повід коня з сідоком. Я придивляюся і відчуваю, як по спині йде мороз. Страшне враження справляє цей сідок: голова і руки безживно звисають, ноги прив'язані до стремен, корпус неприродно нахилений вперед, обмотаний спальним мішком і обв’язаний мотузкою, яку тримає один із коногонів. Цей сідок воскресив у моїй пам’яті образ майнрідівського вершника без голови. Позаду цієї трагічної постаті їде п’ять вершників. Так, це команда Абалакових».

Наприкінці 30-х років Михайло Погребецький стає керівником Асоціації альпіністів України та розгортає широку інструкторську діяльність: керує зборами у горах, займається військово-гірською підготовкою. У 1938 році в ущелині Адил-Су на Кавказі починає діяти Перша українська школа інструкторів альпінізму, керівником якої стає Погребецький. Михайла приймають до членів Географічного товариства. На той час він вже має сім виданих книг [8] і є автором понад сотні статей про подорожі. У липні 1939 року йому присвоюють звання Заслуженого майстра спорту з альпінізму. Українська школа діє до самого початку війни.

Ось що пише газета[9] у квітні 1941 року, вочевидь, про Першу школу:

«Удачно провели горнолыжный переход альпинисты Украины. В переходе участвовало больше 60 студентов Киева, Харькова, Сталино, Одессы. Их путь лежал через Чучхурский перевал в горах Кавказа. Альпинисты преодолевали крутые подъемы и склоны, взбирались по узеньким тропинкам, на которых лежал двухметровый слой снега. Ночью альпинисты отдыхали в вырытых ими снежных пещерах. Руководили группой заслуженный мастер спорта Погребецкий и старший инструктор Коленов».

Для усвідомлення альпіністського досвіду Погребецького, варто додати факт, що протягом 1926—1936 років він здійснив понад два десятки першосходженнь на гірські вершини Тянь-Шаню.

------------------------------------------

[8] Основні публікації М. Т. Погребецького:

1. Погребецький М. Т. Дорожня книжка туриста. Харків, 1930.

2. Погребецкий М. Т. Практика туризма и путешествий. Москва; Ленинград: Физкультура и спорт, 1931.

3. Погребецкий М. Т. Как был взят Хан-Тенгри // На суше и на море. 1932. № 7, 9.

4. Погребецкий М. Т. На ледниках Тянь-Шаня // На суше и на море. 1933. № 4.

5. Погребецкий М. Т. В страну небесных гор // На суше и на море. 1935. № 16.

6. Погребецький М. Т. Хан-Тенгрі. Харків; Одеса, 1934.

7. Погребецький М. Т. Три роки боротьби за Хан-Тенгрі. Харків: Український робітник, 1935.

8. Погребецкий М. Т. В помощь туристу. Харків: Український робітник, 1935.

9. Погребецкий М. Т. По Восточному Тянь-Шаню // На суше и на море. 1936. № 5.

10. Погребецкий М. Т. Руководство по горному туризму. Харків: Український робітник, 1937.

11. Погребецкий М. Т. В глубь Центрального Тянь-Шаня // К вершинам советской земли: сб. к 25-летию советского альпинизма. Москва, 1949.

12. Погребецький М. Т. У серці Небесних гір. Київ: Молодь, 1956.

13. Погребецький М. Т. У серці Небесних гір. Київ: Молодь, 1960.

14. Погребецький М. Т. У серці Небесних гір. Київ: Travelbook, 2020 (вид. Володимир Гурович).

Він також є автором понад трьохсот статтей.

[9] «Известия» №89 від 16 квітня 1941 року

Війна. «Альпіністів бойовий загін» [10]

З початком Другої світової війни Михайло діяв у Казахстані, куди евакуювався зі своєю сім’єю. Це вже друга війна і в житті Михайла Тимофійовича. Завдяки своєму гірському та бойовому досвіду Погребецький стає особливо потрібним країні – спочатку він керує курсами інструкторів альпінізму, а згодом організовує легендарну школу підготовки гірських стрільців – «Горельник» у районі Туюк-Су. Назва «Горельник» походить від бурної гірської річки. У школі вивчали: вогневу підготовку, топографію, гірсько-тактичну підготовку, маскування та евакуацію поранених. Викладачів запрошував особисто Михайло Тимофійович, який знав багатьох стройових командирів та інструкторів із гірських видів спорту. Серед них: М. Грудзинський, Ю. Менжулін, Г. Коленов, В. Шильдкнехт.

Навчання завершувалося сходженнями з виконанням учбово-бойових завдань. Де встигли повоювати випускники школи – 12 000 гірських стрільців і 1 500 інструкторів? Битви за Кавказ відбулися влітку та восени 1942 року. Але їм вистачило: Карпати, Татри, Судетські Альпи. Нацистський підрозділ «Едельвейс» був вибитий із Кавказу, але не розгромлений остаточно і довго чинив опір. Офіційно школа гірських стрільців у Горельнику проіснувала до 1946 року, а потім була перетворена на навчальний центр з підготовки інструкторів зі спортивного альпінізму та гірськолижного спорту.

Після війни Михайло Тимофійович повертається до Києва. Він знову очолює Українську школу інструкторів, працює в Спортивному комітеті. Разом з дружиною, Вірою Олексіївною, вони започатковують на Кавказі Український табір юних альпіністів. Він веде широку громадську діяльність – виступає з лекціями, входить до складу Всесоюзної секції з альпінізму, будує подальші плани розвитку українського альпінізму. Ідеї великих експедицій в улюблений Тянь-Шань не полишали його до кінця. Ще в 1947 році він пише[11] :

«Вопрос о высокогорных исследованиях и участии в них альпинистов был поставлен на недавно закончившемся в Ленинграде географическом съезде в честь 100-летия Всесоюзного географического общества … Съезд рассмотрел и утвердил специальное заявление группы виднейших географов и альпинистов страны о создании при Ученом совете общества комиссии высокогорных исследований».

16 серпня 1956 року його життя обірвалося через важку хворобу. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

------------------------------------------

[10] Цитата зі знаменитої пісні «Баксанская» 1943 року, що присвячена воїнам-альпіністам

[11] Газета «Советский спорт»,1947, №20

***

Зараз, згадуючи Михайла Погребецького, виникає дуже тепле відчуття: приваблює його відданість саме українському альпінізму. Його життя та діяльність були пов’язані з Україною. Тепер ми можемо з гордістю сказати – так, перші високогірні експедиції на Тянь-Шань були саме українськими.

Дуже шкода, що Михайло Тимофійович не залишив жодних особистих спогадів: ні про дитинство, ні про своє ставлення до подій та часу, у якому жив і діяв. Як він зустрів революцію? Як воював на Першій світовій? Як захопився горами? Чи переживав через арешти Віталія Абалакова, якого добре знав, чи Франца Цауберера, близького товариша, з яким багато років ділив усі труднощі експедицій? Як узагалі існував у жахливому когнітивному дисонансі сталінської епохи – терор і голод 30-х поруч із величезними досягненнями та відкриттями?

Читаючи книгу Михайла Погребецького «В серці небесних гір», так хотілося вловити бодай трохи особистих емоцій, але їх там майже немає – вся увага зосереджена на горах. Він так міцно тримав у собі всі почуття – ані слова про особисте. Проте крізь книгу просвічує людина: чутлива, доброзичлива, з щирою цікавістю до світу та з різнобічними знаннями. Він із великою теплотою і любов’ю описує всіх місцевих жителів, їхні біди, побут, а також дивні для європейського ока звичаї, на кшталт гри з тушею козла. Він співчуває навіть басмачу – адже той мстився за смерть сина. Співчуває й гірським народам, котрі пережили царське свавілля 1916 року[12] . Радіє зустрічі з українцями в одному з сіл Чуйської долини, нащадками тих, кого доля закинула так далеко від рідних місць. Дивується чудовій природі, бурхливим рікам, птахам. Гостре співчуває долі групи Абалакових і захоплюється їхньою силою духа. Добре знає історію Тянь-Шаня – від свідчень китайських імператорів до досліджень відомих мандрівників кінця XIX – початку XX століття. Він поважає та шанує їхню працю: відвідував могилу Миколи Пржевальського, увіковічнив пам’ять Готфріда Мерцбахера, назвавши його ім’ям дивовижне крижане озеро. З захопленням ставиться до Фрітьофа Нансена – полярного дослідника, на честь якого назвав вершину на хребті Інильчек-Тау. Галявина під цією горою стає рідним домом – базовим табором на кілька літніх сезонів. Він не втомлюється від гір: морени, мульди, рантклюфти, скелі постійно його дивують. Кожен рядок книги випромінює любов до гір – наче дивовижне сяйво, природне явище, що часто можна спостерігати на Хан-Тенгрі.

------------------------------------------

[12] Повстання 1916 року було масовим стихійним виступом корінних народів (казахів, киргизів, узбеків, туркмен) проти мобілізації чоловіків із корінного населення у віці від 19 до 43 років для тилових робіт на фронтах Першої світової війни. Воно було жорстоко придушене царськими військами з використанням артилерії та масових страт.

Над матеріалом працювали: @irra_travel, Ігор Добрянський (ветеран альпінізму, який втратив зір, але зберіг у пам’яті імена, дати та місця), Генадій Копейка

Фінальний текст і робота з архівами — Наталя Лідова.

Примітки

В статті використано такі джерела інформації:

Книга Михайла Погребецького «В серці небесних гір»
Книга Іллі Вєтрова «Перший на Хан-Тенгрі»
Нарис алматинського історика Павла Белана «Гірські стрілки з Горельника»
Стаття Григорія Лучанського «М.Погребецький»
Стаття Павла Захарова «Колумб небесных гор»
Стаття Євгена Вилесова до 120-річчя Погрєбецького у 2012 році, журнал «Вопросы географии и геоэкологии».
Усі факти, викладені у статті, якщо немає спеціальних посилань на архівні документи, взяті з наведених джерел.