Життя Лілії Миколаївни - це надзвичайний приклад відданості, сили та витривалості. Вона досягла значних висот у спорті, заснувала та збудувала скеледром-спорткомплекс "П'ятихатки" в Харкові та продовжує тренувати і підтримувати молоде покоління навіть у свої 83 роки. Як почалася її подорож у світ альпінізму та скелелазіння, читайте далі:
Ліліє Миколаївно, розкажіть як Ви прийшли у альпінізм та скелелазіння?
Коли мені було близько 25-26 років, я вже мала за собою досвід у лижному спорті та навіть входила до збірної команди. Проте, альпінізм не був частиною моєї життєвої траєкторії. Все змінилося випадково, коли одного разу відправившись з друзями до Криму, я потрапила на Крестову гору. Там мене викликали на пробу пролізти дистанцію, і я здивувала усіх, пройшовши її за 23 хвилини.
Згодом мені запропонували поїхати на Тамський кар'єр, де мали відбутися змагання між чотирма містами. Я поїхала, поставили мене та сказали лізти. Під час підйому кабель порвався, але я змогла вибратися, і все закінчилося добре. На наступних змаганнях мене включили до першої групи. Бути першою – це складно, оскільки всі інші учасники дивляться на тебе й орієнтуються, як лізти. Але я пройшла всю дистанцію, посіла 2-ге місце в Україні, і з того моменту розпочався мій шлях в альпінізмі, який мені дуже сподобався.
Потім я поїхала в альптабір та отримала розряд. Закінчила інструкторську школу в горах. Коли мою матір паралізувало, я перейшла в тренерську роботу. Я набрала дітей і почала працювати з ними. Оскільки мені також дуже подобалося скелелазіння, я вирішила заснувати скеледром-спорткомплекс «П'ятихатки» (м. Харків, пр. Курчатова).
Це були 90-ті роки, коли я працювала в фізико-технічному інституті в Харкові. Паралельно ми почали проводити перші українські змагання у «П'ятихатках». Потім я почала розширюватися. Наприклад, коли ввели стандарт змагань зі швидкості, я побудувала стінку висотою 10 метрів, що відповідала всім міжнародним нормам. Дуже часто я приходила до відділу інституту і казала: «Мені потрібні гайки, 10 штук, болти, шайби». Мене питали: «Це для дачі?». «Ні, – відповідала я. – Це все для скеледрому».
Моє головне досягнення – виховання дітей
Що Ви вважаєте найбільшим досягненням у своєму житті?
Нещодавно мені один хлопець подякував, і це мене дуже вразило. В його листі було написано: «Ліліє Миколаївно, дякую Вам за те, що зробили з мене людину». Я вважаю, що це моє головне досягнення – виховання дітей. Я займалася дітьми, від яких відмовлялись інші школи, з несприятливих сімей. Я виховувала їх, відвідувала школу замість батьків, перевіряла журнали, спілкувалася з вчителями та директорами, допомагала робити уроки, возила на змагання та підтримувала їх.
П'ятихатки – це дуже маленьке містечко, створене на базі фізико-політехнічного інституту, з населенням близько 10 000 людей. Воно віддалене від міста і не пов'язане з ним. Не всі діти можуть поїхати в місто. Я створила для наших дітей дитячо-юнацьку спортивну школу і працювала директором все життя. У нас були відділення тхеквондо, художньої гімнастики, кікбоксингу, футболу, а також відділення скелелазіння. З нашої школи вийшли міжнародні майстри спорту, чемпіони Європи та світу. Дуже довго я будувала та розвивала її. Починали ми з 8-ми ставків (що це?) і потім тихенько продовжували працювати. До початку війни у мене було 40 тренерів, зараз – 18.
У нашому відділенні скелелазіння було і є дуже багато талановитих дітей: Максим Осіпов – дворазовий переможець юніорського Чемпіонату світу зі скелелазіння, срібний призер юніорського Чемпіонату світу та призер Кубку світу зі скелелазіння, майстер спорту міжнародного класу. Він – вихованець дитячої юнацької спортивної школи. Заколодні – чемпіони світу двічі. Осинська — призер світового рівня. Шереметьєва – призер. Я вже не говорю про чемпіонів України: Малеєва, Резанова, Ярод Марія. (одразу перепрошуємо якщо не вірно вказані призвища)
Коли стає важко виховувати діток, що Ви робите?
По-перше, дітей поганих не буває. З ними може бути дійсно важко, тому ти повинен завжди мати до дітей особистий підхід. Якщо ти будеш робити щось з позиції сили, то нічого не вийде. Навіть у спорті немає такого, що всі діти повинні робити одну вправу. Хтось більш розтягнутий, інший – координований, третій по силі мозковій сильніший, – вони усі різні. Тому ти повинен дивитися на них та обирати для себе правильний підхід.
На одній конференції мене питали: «Як ти обираєш дітей?». Я відповідаю: «За їхніми очима». Якщо очі світяться, іскряться, я буду працювати і віддавати цій дитині все. Якщо ні, хай він приходить, займається, але з нього нічого не буде. Це вже багато разів перевірено.
Ви сварите дітей, коли вони роблять щось не так?
Я на дітей не злюся. Як можна на них злитися? Я можу відвести дитину і тихо пояснити їй все. У мене немає такого, щоб зараз, під час війни, виганяти дітей чи злитися.
Зараз важко відібрати дитину від телефона?
Це проблема батьків. Чесно кажучи, я вважаю, що батьки балують дітей. Ось вони приходять на тренування, я кажу: «Всі телефони – нафіг». На моїх тренуваннях я забороняю телефони, я їх відразу конфіскую. Замість того, щоб вести активний спосіб життя, спілкуватися, вони сидять як пеньки у своїх телефонах. Це хвороба нинішнього століття. У дітей немає жодної логіки, все в них в телефоні. Я їм пояснюю, що все починається з голови, якщо немає голови – нічого не буде.
Що потрібно для того, щоб виховати чемпіонів?
Багато працювати, бажання спортсмена та бажання тренера. Але найголовніше – це бажання дитини.
У мене немає комерційних цілей, мої зайняття три рази на тиждень з дітьми коштують 300 гривень на місяць
У Вас зараз навчаються дуже багато дітей, чи вистачає Вам ресурсів?
У мене 60 дітей від 4 до 13 років, я займаюся з ними по 4 години. Після війни діти дуже змінилися. Вони стали стрімкішими, більш доброзичливими і ставляться до спорту з більшим розумінням. Якщо приходять нові кадри, я їм ніколи не відмовляю. Жодній дитині.
Я провела уже три дитячих змагання. Два з них – зі швидкості, одне – нещодавно – з трудності. Я возила дітей на скелі. Я знаходжу спонсорів, які роблять медалі, грамоти, всім дістаємо призи. У мене всі нагороджуються: перше, друге, третє місце, а останні – грамотою та медаллю за участь.
Нещодавно мої 13 дітей їздили на змагання школярів України та Чемпіонат України серед дітей. Я, на жаль, захворіла на грип, лежала вдома. Але я змогла все організувати. Батьки замість мене привезли автобусом 13 дітей. Отримали чотири медалі – для дітей це велике щастя. Це ствердження для дитини. Коли маленький спортсмен отримує грамоту і медаль, він починає бажати більше. Це дуже стимулює та дає мотивацію.
До Харкова я повернулася 5 грудня рік тому. Я зрозуміла за цей час, що сидіти вдома я не можу. Навіть не дивлячись на мої роки, мені завжди потрібно щось робити. У нас нема опалення, але на 4-му поверсі у нас є боулдеринговий зал, зранку я включаю там вентилятор. Діти приходять – вже десь 15 градусів, працювати можна.
У мене є такі діти, які не хочуть працювати, але я ніколи нікого не змушую, не хочеш – не лізь. Є такі діти, які ходять лише для колективу. Це прекрасно. Краще, ніж якби вони блукали б вулицями. Вони всі дружать, спілкуються, – в цьому теж є зерно.
Чи є різниця між забезпеченими дітьми та бідними?
Зараз немає. Я не відчуваю цієї різниці. Навпаки, у мене є забезпечені батьки, і вони завжди намагаються якось допомагати. Ті батьки, що були нормальними, - їх війна не змінила. Зараз у нас велика кількість скеледромів, нещодавно про нас вийшла стаття, приїздило телебачення, і після цього з-за кордону надійшла допомога. Прийшло 5 посилок зі скеледромів, у мене зараз всі діти взуті. Для дітей це вже справжнє щастя. Спорядження у нас загальне, для всіх вистачає.
Зараз, в умовах комерціалізації спорту, багато що залежить від грошей, наприклад в Києві. Що Ви думаєте про це?
Я можу сказати, що Київ – це особливе місце. Там першим стоїть не спортивне, а комерційне. Прямо скажу: у мене немає комерційних цілей. Мої зайняття три рази на тиждень з дітьми коштують 300 гривень на місяць. І ці гроші я вкладаю і в комуналку, і в спорядження, докупляю карабіни, мішечки. Це не гроші для місць, де люди платять по 200 гривень за одне тренування. У мене такого немає. Я ніколи не ставила собі комерційної мети. Напевно, як мені кажуть батьки, я дуже схожа на совєцьких людей.
Моє бажання завжди було жити в праці, вже з дитинства я відчувала себе борцем
Спортсмен – це професія чи життєве покликання?
Не обов'язково, щоб спорт був професією. Життя не обмежується спортом. Існує проблема того, що багато дітей потім не знаходять себе в житті. Не всім життя – це спорт, і не всі люди обирають спорт. Кожен повинен мати свою життєву мету. Спорт рано чи пізно закінчиться, і тоді потрібно буде йти далі. Багато залежить від батьків – куди вони направляють своїх дітей, яким шляхом. Багато дітей вирішують отримати вищу освіту. Ті, хто має лише розвинуті м'язи, можуть стати тренерами або інструкторами.
Я, працюючи з дітьми протягом 60 років, завжди наголошувала: ви повинні вчитися, вам слід мати диплом про вищу освіту, вміти спілкуватися, мати світогляд. Кожен повинен знайти своє місце в житті і те, що його цікавить. Робити те, що він може і те, що він хоче. Потрібен якийсь інтерес у житті, і він – не в грошах. Так, вони потрібні для життя, але вони не повинні бути самоціллю.
Впродовж усього мого життя я ніколи не мала часу, коли я не працювала. Навіть відпустки я проводила дуже активно – то в поході, то на байдарках. Я не люблю море, але обожнюю річки. Мені потрібен простір, мені потрібні краєвиди. Я народилася в епоху радянського союзу, там були інші підходи. У нас було лише слово «треба», воно було святим. Ми знали, що у нас є обов'язки, і якщо ми щось робили, ми мали робити це добре. Погано робити ми не мали права…
Як стати людиною-легендою?
Ніколи не було такої цілі. Просто все життя всі знали, що я віддана дітям, що я не дотримуюся регламенту часу, що я не звертаю увагу, якщо я втрачаю свій час. Я вважаю себе людиною, яка просто любить свою працю. Моє бажання завжди було жити в праці. В мене була можливість нічого не робити, але мій характер цього не дозволяв.
У Вас сильний характер – Вам 83 роки, і Ви досі тренуєте, залишаєтеся в тонусі та підтримуєте інших. Для цього потрібно мати велику внутрішню силу. Звідки у Вас ця сила?
Скоріше це не характер, а просто бажання. Я все життя займалася спортом – була майстринею спорту з лижних гонок та скелелазіння. Досі воджу автомобіль, ходжу на зимову риболовлю – це моє хобі, граю в преферанс – теж моє хобі. Я все життя займалася чимось.
Ми – покоління, яке закінчується. З початком війни всі втекли. Я теж могла виїхати, але залишилась і допомогла великій кількості людей. Я знайшла та врятувала собаку – тепер вона моя подруга. Я врятувала хлопчика, батько якого не міг виїхати із Сєвєродонецька. Ми разом поїхали у Дніпро, нас там прийняли, і ми жили там місяці три. Я допомогла багатьом людям, багатьох вдалося врятувати. Віддавати добро краще, ніж його отримувати. Ділитися – це краще, ніж просити.
Звідки у Вас такий характер?
Напевно, від батьків або, скоріше за все, я його набула у лижному спорті. У мене був тренер Юрій Пригода. Не можу сказати, що в нього був «характер», що він мене "душив". Був тренер Анатолій Архіпов, він був жорсткий.
Характер ти сам набуваєш усе життя. По-перше, я з бідної сім'ї. Мати виховувала мене сама змалечку, з 4-х років. І я вже з дитинства відчувала себе борцем. У мене була старша сестра і молодша. Я рано пішла працювати, рано почала загартовувати свій характер. У мене було лише слово «треба» – це було кредо мого життя. І якщо я сказала, що я щось зроблю, то я точно це зроблю. Якщо я сказала, що змагання будуть об 11 годині, то вони будуть об 11 годині.
Мені в цьому житті доводилося виживати. Та я вижила. Я – майстриня спорту, заслужений працівник фізкультури і спорту України, директор школи, і дуже поважна людина в П'ятихатках. 11 вересня загинув мій син, всі з П'ятихаток прийшли – це була повага. Людина сама формує свій характер, якщо вона хоче чогось досягти.
Я прожила своє життя, віддавши все, що я мала, дітям. По-іншому я не хочу
Що Ви можете сказати собі через 10 років?
У мене зараз є найголовніше бажання – жити. Щоб поставити пам'ятник своєму хлопцю – такий, як я хочу. Це єдина моя мета. Як я можу загадувати далі? Мені багато років. Так, я мобільна, так, я ще можу там щось робити, але ви знаєте, все ж не від мене залежить. Я займаюся спортом у вільний час, гуляю з врятованою собачкою. Ще я ходжу з паличками, роблю зарядку. Але життя не залежить від цього. Якби ж тільки від спорту залежало…
Ви б хотіли прожити своє життя ще раз?
Я не думаю, що я б прожила його якось по-іншому. Я знайшла себе в житті. Я займаюсь тим, що я люблю. Я прожила своє життя, віддавши все, що я мала, дітям. По-іншому я не хочу.
Ліліє Миколаївно, Ви казали, що несли олімпійський вогонь?
Так, є такий факт в моїй біографії. Тоді я була легендою П'ятихаток. До мене постійно приходили і просили факел, щоб побігати з ним навколо села. Було дуже непросто потрапити до числа тих, хто брав участь у цьому заході. Був відбір, обирали найкращих передовиків виробництва, там були бригадири та кращі спортсмени. Треба було якось завоювати право на те, щоб тобі дали нести факел. Все проходило у вигляді естафети: кожен запалював вогнем факел іншого, передаючи вогонь кожен кілометр. Було не складно, тому що ми тренувались з дерев'яним факелом. Але на ході трапився один казус: мене забули змінити після того, як я пробігла, тому прийшлось бігти на кілометр більше; сумарно я пробігла десь два кілометри.
Це було святково, скрізь було багато народу по обидва боки, я дійсно дуже хвилювалась. По боках мене супроводжували двоє хлопців зростом 2 метри, теж з нашого інституту. Мене питали: «Як ти будеш виглядати на їх фоні?», а я відповідала: «Хай вони думають, як будуть на моєму фоні виглядати».
Зараз факел у мене вдома. Мене просили в Інституті віддати його разом з формою, але я їм сказала, що ні, це моє надбання. Я готова стояти з ним в Інституті з 9-ї до 6-ї за 200 гривень, але факел я не віддам.
Який найрадісніший момент у Вашому житті?
Народження дитини! Мені всі пророкували дівчинку, але я дуже хотіла сина. Ще – коли виграли командою лижні змагання, та коли виграли союзні змагання зі скелелазіння. Були дуже щасливі моменти спілкування з друзями. Вони у мене дуже надійні, гарні та вірні.
Про що б ще Ви хотіли розповісти, Ліліє Михайлівно?
Зараз головне моє бажання – щоб закінчилася війна, і діти жили в мирі. Це основне, чого я хочу. Я хочу, щоб діти перестали смикатися, дряпатися. Я сама дитина війни. Я ніколи не думала, що я ще раз можу потрапити у воєнний стан. Ми жили всі в мирі, по-різному жили. Хтось краще, хтось гірше, але жили весело, дружно та колективно. Могли їздити, куди хотілося, дітей возити.
Я бажаю всім, щоб цей божевільний час закінчився та всі були здорові. Щоб діти були щасливі та могли усміхатися, ходити спокійно. А я, звісно, дуже пишаюся хлопцями, які знаходяться там, на передовій, які в багнюці та снігу по коліна. Вони – наша гордість. Я вважаю, що Україна повинна перемогти. Для того, щоб ми жили далі, щоб наші онуки жили, щоб наші діти жили.
Kommentare