Про нас
Основні етапи становлення та розвитку альпінізму в Україні
Українські альпіністи ведуть спортивне літо числення зі сходження своїх земляків на Хан Тенгрі. Це сходження, що відбулося 1931 року під керівництвом М. Т. Погребецького, поклало початок висотному альпінізму в СРСР. З 1929 до 1936 року Погребецький був ініціатором, організатором і керівником українських експедицій на Центральний Тянь-Шань.
1937 року було створено Всесоюзну секцію альпінізму при Раді Міністрів СРСР. В Україні головою республіканської секції обирають М. Т. Погребецького. На той час у штаті спорткомітету України з'явилася посада інспектора з альпінізму, обійняти яку запропонували М. Погребецькому. Експедиції в гори завершилися, і він зміг переключитися на роботу з розвитку масового альпінізму. 1938 року М. Т. Погребецький переїжджає з Харкова до Києва.
Велике значення для розвитку альпінізму в Україні мала організована 1938 року у верхів'ях Адирсу Українська школа інструкторів, якою М. Погребецький керував до початку Другої світової війни. Суворий відбір курсантів до школи зі спортсменів, які вже мали альпіністський стаж, двомісячний термін навчання зумовлювали підготовку досвідчених інструкторів для альпіністських таборів і походів. Силами української альпіністської громадськості під керівництвом М. Погребецького було побудовано напівстаціонарний табір, у якому, крім школи, розташовувався табір для новачків і значківців. Того ж року Український комітет фізичної культури і спорту провів на Кавказі альпініаду на честь 20-річчя ВЛКСМ. Альпініадою, в якій узяли участь 200 осіб, керували переважно харківські, дніпропетровські та київські горосходжувачі.
У роки війни М. Погребецький очолив школу підготовки гірських стрільців у Казахстані (1943–1945). Тут навчалися ведення бойових дій в умовах гірського рельєфу військові частини від роти до батальйону перед відправкою їх на фронт.
Одразу після закінчення війни, 1946 року, Михайло Тимофійович відродив діяльність Української школи інструкторів альпінізму в ущелині Адилсу (на місці майбутнього табору «Шахтар» — «Ельбрус») і керував нею до 1952 року. Українські альпіністи першими освоюють багато районів Кавказу: облаштовуються спочатку в ущелині Баксан, потім в урочищі Штулу, у Дігорії (Цей), в Адилсу. Українські майстри беруть участь у першостях країни з альпінізму у складі збірних команд (Ю. Москальцов — чемпіон у класі траверсів 1949 року).
У 50-ті роки М. Т. Погребецький працює в Комітеті у справах фізкультури і спорту при Раді Міністрів УРСР на посаді відповідального за альпінізм, читає лекції про альпінізм в Інституті фізичної культури.
1954 року керівником республіканської секції альпінізму обирають Володимира Михайловича Мішуру — професійного працівника спорту, який працював у Київському державному університеті тренером лижників і альпіністів.
У ті роки склад республіканської секції альпінізму формується з представників великих первинних секцій, найкваліфікованіших та найавторитетніших альпіністів — спортсменів і організаторів. В. Мішурі активно допомагає Анатолій Дмитрович Ситников, який працює в спорткомітеті і відповідає за альпінізм. А. Д. Ситников, у ті роки практикуючий альпініст, вирішує багато питань розвитку альпінізму в Україні на державному рівні. 1957 року А. Д. Ситников виконує обов'язки голови республіканської секції альпінізму.
У цей період (1954–1957) основою розвитку радянського альпінізму стає масова підготовка молоді як бази зростання спортивних кадрів і вдосконалення спортивної майстерності розрядників. Зростає кількість альпініад, навчальних альпіністських таборів, позатабірних заходів. Практичну навчальну і спортивну роботу з альпінізму проводять добровільні спортивні товариства профспілок — ДСТ, яким належить більшість альптаборів і баз.
Незважаючи на труднощі того періоду — брак і невідповідна якість спорядження, нестача наукової літератури з альпінізму, навчальних посібників, недостатня кількість досвідчених тренерів (їх не готують спортивні виші: робота сезонна, коротка), — молодь продовжує удосконалюватися в мистецтві альпінізму, накопичувати досвід.
Українські альпіністи — серед чемпіонів і призерів всесоюзної першості з альпінізму (чемпіон у висотному класі Я. О. Фоменко, 1952; чемпіони в класі траверсів Г. С. Бухаров, М. Ф. Шилкін, В. С. Рожко, 1953).
1958 року секцію альпінізму було перетворено на Федерацію альпінізму, яку очолив Володимир Дмитрович Моногаров. Першочерговим завданням на той час став розвиток альпінізму у великих містах України. В одних містах уже працювали, в інших почали з'являтися ентузіасти — організатори секцій альпінізму в установах, на виробництві, у вишах, альпіністських клубах, керівники міських, обласних федерацій: Київ — В. С. Рожко, В. В. Овчаров; Харків — В. М. Барков, М. С. Борушко, К. О. Баров, С. І. Бершов; Дніпропетровськ — О. С. Зюзін, І. Є. Кацнельсон, О. М. Зайдлер; Донецьк — П. А. Якуц, Б. Г. Сивцов, М. М. Туркевич; Одеса — О. В. Блещунов, В. Я. Лівшиць, Б. А. Британов, М. М. Горбенко; Ужгород — Л. В. Кенсицький; Львів — Г. Крушель, Г. І. Шалаєв, С. В. Сенчина; Луганськ — З. Ф. Ляпін, Л. Г. Крутиков, М. В. Загірняк; Івано-Франківськ — Я. І. Курус, В. В. Завалко.
У цей період було налагоджено систему масового альпінізму завдяки безлічі профспілкових альпіністських баз, що працювали у всіх гірських системах Союзу, великому числу альпініад, які проводили міські, обласні федерації, колективи секцій альпінізму.
Успіхи світового альпінізму (сходження на Еверест 1953 року: Джон Хант, Едмунд Гілларі і Тенсінг Норгей) поставили нові високі спортивні завдання перед радянськими горосходжувачами. Наступний період ознаменувався бурхливим розвитком спортивного альпінізму, зросли кількість і складність сходжень. Озброєні новими методами горосходжень і вдосконаленим спорядженням команди успішно беруть участь у чемпіонатах країни з альпінізму в різних класах, стаючи чемпіонами і призерами: «Спартак» — А. Кустовський, В. Черевко (Київ); команди «Авангарду»: В. Моногаров (Київ), В. Свириденко, М. Горбенко (Одеса), Ю. Григоренко-Пригода, Ю. Мацевитий, С. Бершов, А. Спесивцев (Харків), О. Зайдлер (Дніпропетровськ), Б. Сивцов, М. Туркевич (Донецьк); «Буревісник» — Л. Попов, Вас. Ковтун, О. Верба (Київ); «Зеніт» — В. Стадник (Київ).
У 1974–1991 роках держтренером у спорткомітеті працює Г. В. Польовий. За ініціативи Г. В. Польового 1971 року було запроваджено новий вид змагань з альпінізму — клас малих гір.
Освоюється скельний плацдарм кримських стін. Команда складається зі зв'язки двох спортсменів. Сходження має вкластися у світлу частину дня і продемонструвати високу технічну майстерність альпіністів, володіння ними способами страховки із застосуванням сучасного технічного арсеналу.
1973 року Г. Польовий уперше проводить зимові змагання зі скелелазіння. Однак згодом ці змагання було перенесено на тепліші місяці, оскільки участь у них брали здебільшого скелелази, які вже тоді віддалялися від альпінізму.
У 1978–1981 роках Г. Польовий організовує кілька експедицій у мало досліджені альпіністами райони відрогів хребта Петра Першого, відбувається низка першосходжень на засніжені вершини.
У цей період масового спортивного вдосконалення гучно заявило про себе скелелазіння — заняття, яке раніше носило тренувальний характер альпіністів на скельному рельєфі. А з 1965 року, з першого чемпіонату СРСР зі скелелазіння, що стартував на високій скелі Хрестова (Ореанда, Крим), почався буквально скелелазний бум серед провідних альпіністів країни, майстрів спорту. Як майстри-скелелази змусили говорити про себе Михаїл Хергіані, В'ячеслав Онищенко, Борис Кораблін, Юрій Черносливін і багато інших. За кілька років належного рівня майстерності у скелелазінні досягли й наші українські спортсмени: Сергій Бершов, Михайло Туркевич, Олексій Москальцов, Сергій Калошин, Валентина Фатчева, Лілія Самсонова, Валентина Куршакова. А з ними кияни: Світлана Недосєкова, Раїса Балаликіна, Ірина Ганущак, Микола та Маргарита Сулимовські. Почали з'являтися яскраві таланти, але вже не пов'язані з альпінізмом. Скелелазіння виділилося в окремий вид спорту, спортсменам присвоювали високі звання майстрів спорту та майстрів міжнародного класу. Пізніше, коли цей вид було визнано на міжнародному рівні, Федерацію альпінізму України було перейменовано (1989 р.) на Федерацію альпінізму та скелелазіння України.
На початку 1988 року республіканський альпінізм очолює Володимир Сергійович Шуміхін.
Починався складний час, що згубно позначився на всій радянській системі альпінізму. Перебудова знищила налагоджену підтримку з боку профспілкових структур. Помітно скоротилася кількість команд, що брали участь у республіканських, всесоюзних чемпіонатах. Намічається відрив провідних спортсменів, які виросли в попередні роки, від загальної маси, не вистачає тренерських та інструкторських кадрів.
В обставинах, що склалися, на перший план виходить завдання збільшення кількості клубів як опорних точок розвитку професійного альпінізму, злободенним стає розвиток системи юридично самостійних клубів і обласних федерацій. Приклад — команда альпклубу «Арсенал», керівник В. Ланько — друге місце в чемпіонаті СРСР 1991 року.
15 квітня 1989 року наказом Держкомспорту затверджується єдина Федерація альпінізму і скелелазіння України, створюється новий статут і визначаються вагоміші повноваження Федерації.
А 9 жовтня 1992 року Федерація стає повноправним членом Міжнародного союзу альпіністських асоціацій (UIAA) — першою, що отримала міжнародне визнання серед усіх спортивних федерацій незалежної України.
Також уперше було організовано планомірну підготовку українських спортсменів-висотників і проведено першу українську гімалайську експедицію на восьмитисячник Манаслу.
Серед спортсменів, які пройшли відбір і підготовку протягом 1989–1999 року, — представники 12 міст, що дало поштовх якісно новому розвитку альпінізму в Україні та вивело Федерацію на міжнародну арену як самостійний суб'єкт.
Зміцнюються зв'язки з UIAA, вперше спортсмени України отримують право брати участь безпосередньо в заходах міжнародної федерації.
У 1991–1994 роках держтренером працює альпініст високого класу І. О. Чаплинський. Він бере участь у створенні низки документів, необхідних для функціонування і розвитку альпіністського спорту в Україні після розпаду Союзу РСР.
Виникає і затверджується як окремий вид спорту стендове лазіння. Новий вид спорту визнається UIAA, проводяться світові чемпіонати, велика кількість міжнародних змагань. Українські спортсмени, які мають багаторічні скелелазні традиції, незважаючи на убогість технічної бази, швидко нарощують майстерність у новому виді.
Період керівництва ФАіС України Іваном Васильовичем Хариняком припав на кінець 1993 — початок 1996 року, коли гостро давалися взнаки наслідки розпаду СРСР, масовий альпінізм втратив свої бази; на заходи, які традиційно проводилися, не було коштів. Число змагань для утвердження високої майстерності різко впало, залишився лише чемпіонат України. Міжнародні змагання зі спортивного лазіння з 1993 року почали проводитися тільки на штучних стендах.
Про складнощі того часу розповідає І. В. Хариняк:
«Моя поява на чолі Федерації практично збіглася в часі з початком формування в країні законодавчої бази взагалі та пошуків методів роботи нашим міністерством зокрема. Це спричиняло постійні зміни вимог згори. І необхідність Федерації м'яко чинити опір знизу. А робота у Федерації — громадська.
Наказом № 1183 від 16 червня 1992 року Міністерство України у справах молоді та спорту (надалі — Міністерство) зареєструвало Статут Федерації, ухвалений на установчій альпіністській конференції 25 квітня 1992 року.
Ставши незалежним від Москви органом, Міністерство шукало шляхи як власної роботи, так і взаємин зі спортивними федераціями. Пізніше було обрано форму взаємовідносин у вигляді договорів. ФАіС України не була винятком.
26 серпня 1992 року Мінмолодьспорт наказом міністра затверджує «Положення про штатну збірну команду України з видів спорту». Воно стосується всіх видів спорту і багато до чого зобов'язує федерації та спортсменів.
Лише 24 грудня 1993 року Президент України Леонід Кравчук підписує Закон «Про фізичну культуру і спорт». Верховна Рада України тією ж датою ухвалює Постанову № 3809-ХII «Про порядок введення в дію Закону України «Про фізичну культуру і спорт».
Ставши президентом Федерації несподівано, я вирішив спиратися на активну частину українських горосходжувачів. Для цього письмово звернувся з питаннями про побажання до керівників колективних членів Федерації та до окремих альпіністів.
Я бачив своє головне завдання — зуміти організувати професійну роботу всіх, хто хоче щось робити для напряму, на якому добре розуміється, і хоче працювати. Але чесно і справедливо. І зберегти все те хороше, що виробила система радянського альпінізму.
І від кого я дочекався пропозицій на своє відкрите звернення?
Лише від кількох не найбільших альпіністських організацій: С. Федірко (ГК «Екстрим», Львів), Ф. Салецький (Вінницька ОФА), Л. Саїнчук і О. Харалдін («Гірський Союз», Одеса).
І все!!! Ті, які будуть згодом критикувати мене, не захотіли себе обтяжувати.
Бажаючи врахувати знання, досвід і точку зору якомога більшої кількості досвідчених альпіністів, я запропонував також включити до складу виконкому Федерації так званих консультантів. Їхні кандидатури було затверджено виконкомом. Але ніхто з них за власним бажанням не вважав за потрібне дати корисну або критичну пораду з жодного з питань протягом усього періоду мого президентства. Незважаючи на те, що всім їм я поштою особисто надсилав копії всіх документів Федерації. Можливо, всі вважали, що я все роблю правильно.
Я неухильно дотримувався двох паралельних, здавалося б, нормальних напрямів: – зберегти максимально від союзної системи підготовки горосходжувачів, яка свого часу на світовому рівні вважалася найкращою; – керувати Федерацією максимально демократично, справедливо і прозоро, домагаючись активної позиції членів Федерації. І їхньої роботи, звісно.
До кінця 1993 року Федерація практично не займалася правовою базою — було ухвалено лише Статут Федерації та Правила проведення змагань зі скелелазіння.
Міністерство вимагає перейти на документообіг українською мовою. Потрібно підготувати й ухвалити багато Положень, які б перевели в правове русло існування наших видів спорту в умовах незалежності від Москви.
Об'єкти альпінізму всі опинилися за кордоном. Скелелази виявилися у більш виграшному становищі порівняно з альпіністами: можна не тільки тренуватися в Україні (як і раніше), а й брати участь у міжнародних змаганнях. Де, до того ж, розігруються грошові премії.
У Держкомспорті, з огляду на те, що саме зі скелелазіння проводяться міжнародні змагання, затверджують посаду старшого тренера зі скелелазіння. Старшим тренером зі скелелазіння стає Сергій Бершов. А скелелазами безкоштовно опікується І. Винокур. На жаль, він незабаром виїжджає на ПМП до США. Виїхати за кордон наші спортсмени могли лише на підставі дозволу Міністерства.
Скелелази, які створили на ентузіазмі кілька штучних стендів для лазіння, вражають своїми досягненнями: чемпіони світу та Європи, чемпіони етапів Кубка світу, чемпіони та призери молодіжних світових чемпіонатів. У червні 1995 року UIAA входить до складу МОК, альпінізм і скелелазіння отримують право стати олімпійськими видами спорту!
В Україні дехто починає об'єднувати альпінізм із бізнесом.
Альпзаходи проводяться як завгодно довільно. Контрольно-рятувальна служба за цим не стежить. З Федерацією ніхто не рахується. Дискваліфікації ніхто не боїться. Але водночас прагнуть оформляти розряди і звання. Звертаються за підтримкою, листами і клопотаннями. Надсилають матеріали на присвоєння майстра спорту спортсмену, а річного звіту, зокрема з інформацією про захід, на якому норматив виконано, у Федерацію не здано.
3 травня 1994 року було підписано договір із Міністерством, згідно з яким Федерації надавався статус національної. Договір регламентував діяльність Федерації з багатьох питань. Незважаючи на те, що копію цього договору мною було надіслано всім суб'єктам Федерації, останні не обтяжували себе розумінням зобов'язань Федерації перед Міністерством. Особливо це стосується термінів надання звітності.
Міністерство поступово зменшувало фінансування. Для того щоб ми могли використати навіть виділені кошти, потрібно було завчасно готувати відповідні документи. А окремі члени Федерації, яким це слід було робити, до цього ніяк не могли звикнути. Чиновники з Міністерства, зі свого боку, переклавши на громадських діячів Федерації всі тяготи чорнової роботи перехідного періоду, часто ухвалювали рішення, не зважаючи на думку Федерації. Зокрема, скорочуючи фінансування, самі вирішували, що і де скоротити. Ми, як і в радянські часи, продовжували виступати в ролі прохачів.
З одного боку, Міністерство ввело стипендії для членів штатних команд і уклало з ними контракти. З іншого боку, саме Міністерство, обмежуване вимогами Кабміну, не могло (або не хотіло) повністю виконувати всі фінансові умови контрактів.
Під час юридичного оформлення Федерації були надії не тільки на бюджетне фінансування. Розраховували на спонсорство. І на господарську діяльність членів Федерації — ще активним був кооперативний рух. Законодавство про пільгове оподаткування громадських організацій давало змогу сподіватися на взаємовигідну співпрацю Федерації зі спортсменами, готовими виконувати верхолазні роботи під її патронажем. З цією метою Федерація (ще за В. Шуміхіна) виступила засновником кількох ТОВ, але користі від цього так і не вийшло. Наступні урядові Акти практично повністю обмежили фінансові можливості видимих тоді потенційних спонсорів. Податкові пільги для спортсменів почали тріщати і незабаром були ліквідовані.
Проблем на державному рівні не меншало. Бувало, що альпіністи вже перебували в горах власним коштом, коли з'являлися гроші в Міністерстві. Але отримати їх на цей захід уже не було можливості. Ми намагалися в таких випадках перенаправити їх на інший захід. В аварійному порядку готуючи документи та кошториси витрат.
ФАіС України розробила, затвердила і розповсюдила суб'єктам Федерації Правила горосходжень, Правила проведення змагань зі скелелазіння та цілу низку положень і методик, які регламентують діяльність спортсменів з урахуванням специфіки виду спорту. Наприкінці 1995 року Міністерство перереєструвало суддів з альпінізму та скелелазіння всесоюзної категорії в національну та республіканської категорії — у першу. Фінансування дедалі зменшувалося.
Свого часу, надсилаючи заявку про прийняття в члени UIAA, В. Шуміхін вказав кількість наших членів Федерації згідно зі звітами. Від цього залежав розмір нашого членського внеску в UIAA. Але наші кмітливці на місцях, щоб не платити свої мізерні членські внески у Федерацію, постійно скорочували чисельність членів у звітах. І платити в Міжнародну асоціацію виявлялося нічим. Вдалося зберегти членство України в UIAA за допомогою Міністерства України у справах молоді та спорту, яке заплатило наш борг за міжнародними внесками. І вказати дійсну кількість тих, хто займається альпінізмом і спортивним лазінням».
1996 року Федерацію альпінізму і скелелазіння України знову очолює В. С. Шуміхін.
Альпінізм дедалі більше стає клубним спортом, але приплив молоді занадто малий. Тільки в Одесі альпіністський клуб зумів створити свою матеріальну базу, у них є спортсмени всіх рангів: досвідчені майстри — висотники і «технарі», молодь масових розрядів. Зусиллями ентузіастів-дніпропетровців під керівництвом О. Зайдлера щорічно виїжджає на Кавказ великий об'єднаний колектив молоді з різних міст. У Сумах працює дитячо-юнацький клуб альпіністів (директор В. А. Паненко) і міська альпіністська федерація (голова Ф. Мітюхін), щороку вони готують на Кавказі альпіністів-розрядників. У Луганську, Києві, Харкові, Донецьку є кілька майстрів високого класу і незначна кількість секцій альпінізму та альпклубів зі спортсменами масових розрядів. У Києві молодь створює свій альпіністський клуб «Вертикаль» під керівництвом Миколи Горюнова.
Федерації альпінізму поки що не вдається привернути до себе увагу спонсорів, недостатньо грошей на організацію еверестівської експедиції, але тандем В. Шуміхін — Г. Чуб (провідний тренер з неолімпійських видів спорту при Міністерстві України у справах сім’ї, молоді і спорту) активно працює на благо українського альпінізму і скелелазіння.
1996 року наказом Міністерства Федерація нарешті отримала права національної федерації. О. М. Зайдлер і П. В. Білошицький стають членами комісій UIAA.
4 листопада 1998 року на посаду президента Федерації альпінізму та скелелазіння України обирають Валентина Костянтиновича Симоненка.
З ім'ям В. К. Симоненка альпіністська Україна пов'язує своє поступове відродження як країни з високим рівнем спортивної майстерності, з постійним припливом молоді. Вийшло не все відразу і не так швидко, як хотілося б: об'єктивні умови в країні гальмували процес.
І все ж 1999 року відбулася перша національна експедиція незалежної України на найвищу вершину світу. Українські горосходжувачі розгорнули прапор своєї країни на вершині Евересту. Тішать успіхи скелелазів на міжнародній арені — дев'ять разів чемпіони світу!
Вживаються ефективні заходи для розвитку альпінізму на основі державної підтримки та залучення спонсорів. Проводиться чемпіонат України з альпінізму в зимовому, скельному, технічному, висотному класах; чемпіонати України зі спортивного лазіння на штучних стендах у різних видах: швидкісному, лазінні на складність, боулдерінгу. Зусиллями Федерації проводяться чемпіонати України з альпінізму та скелелазіння в різних вікових групах серед ветеранів.
У перший рік роботи президентом ФАіС України В. Симоненко ухвалив рішення створити друкований орган Федерації, якому дали просту і лаконічну назву: «Альпінізм і скелелазіння в Україні». Інформаційний бюлетень, ілюстрований кольоровими світлинами, випускався поквартально і відображав роботу всіх ланок Федерації: президії, виконкому, обласних ФАіС. У ньому розміщувалася інформація про експедиції в гори, про чемпіонати і Кубки України з альпінізму та скелелазіння, дитячо-юнацькі змагання. На жаль, через п'ять років (2004) довелося відмовитися від бюлетеня через матеріальні проблеми. Останній спецвипуск було присвячено 50-річчю спортивного скелелазіння в Україні.
В. Симоненко прагне виконати дуже складне завдання: створення постійного загону висотників країни зі зміною поколінь. Спочатку він сприяє експедиції рідного одеського клубу на семитисячники Пуморі та Ама-Даблам (1998), потім, після обрання його президентом Федерації альпінізму і скелелазіння України, керує першою національною експедицією на Еверест (1999). І тут поруч ідуть радість і горе.
Під керівництвом В. К. Симоненка Федерація проводить успішні експедиції в Гімалаї та Каракорум:
1999 — Еверест (8848 м): В. Терзиул, В. Копитко, В. Горбач. На спуску з вершини пропав В. Копитко, який супроводжував захворілого В. Горбача;
2000 — Шиша-Пангма (8013 м): В. Леонтьєв, В. Піхоцький, М. Євчев, В. Терзиул;
2001 — Манаслу (8163 м): С. Ковальов, В. Леонтьєв, В. Терзиул;
2002 — Дхаулагірі (8167 м) і Лхоцзе (8516 м): В. Терзиул, В. Пестриков, В. Леонтьєв;
2003 — Хідден-пік (8068 м): М. Горюнов, С. Пугачов, В. Терзиул;
2003 — Транго-Тауер (6257 м), технічне сходження класу Big wall: В. Могила, О. Лавриненко, О. Жилін, В. Дубровін;
2007 — Гімал-Чулі, (7893 м): С. Пугачов, М. Перевалов, С. Бублик, А. Кийко, В. Рошко, Ю. Киличенко;
2010 — Макалу (8470 м), варіант першопроходження південно-західної стіни з виходом на західне ребро. Троє спортсменів піднімаються на вершину: С. Бублик і В. Рошко (Суми), Д. Венславовський (Вінниця). С. Бублик і В. Рошко стають майстрами спорту міжнародного класу, Д. Венславовський — майстром спорту, їхній тренер із Сум Ф. П. Мітюхін — заслуженим тренером України.
Влітку 2008 року ФАіС України під керівництвом В. К. Симоненка було організовано літню висотну експедицію на Тянь-Шань — розвиток програми підготовки молодих висотників за підтримки досвідчених спортсменів.
В областях працюють альпіністські клуби (у Києві, Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Сумах, Вінниці, Луганській і Полтавській областях та ін.), проводяться виїзди в гори, де проходять підготовку альпіністи різної кваліфікації, направляються спортсмени до збірної команди України.
Донецький альпіністський клуб (С. Ковальов — керівник, тренер, голова ФАіС Донецької області) 2007 року організовує експедицію на Шиша-Пангму (С. Ковальов, О. Палій). А 2008 року троє донецьких горосходжувачів (С. Ковальов, О. Палій, І. Стороженко) піднімаються на Еверест. 2009 року група сходить на Хан-Тенгрі, 2010 — на Мак-Кінлі та пік Вінсон в Антарктиді, їдуть в Альпи. Безсумнівно, це насамперед досягнення донеччан, їхній планомірний системний розвиток альпінізму в області.
Існує в Україні й альпінізм, не пов'язаний з офіційною системою (тобто з ФАіС України). Харківські альпіністи, майстри-висотники піднімаються на восьмитисячники — Еверест (О. Боков — 2000 рік; С. Бершов — 2000, 2005; І. Свергун — 2005, 2006) і Чо-Ойю (С. Бершов, І. Свергун — 2004, В. Ланько — 2001). Сімферополець І. Похвалін зійшов на Еверест 2005 року.
Досвідчені альпіністи-майстри, тренери та керівники обласних ФАіС 2010 року зі своїми товаришами здійснюють сходження на Мак-Кінлі (Аляска): Ф. Мітюхін (Суми), І. Чаплинський (Київ), С. Ковальов (Донецьк). 2011 року двадцятирічна дніпропетровка Марія Хитрикова (загинула в березні 2012 р. на Ельбрусі) піднялася за один сезон на два восьмитисячники: Гашербрум II (8035 м) і Хідден-Пік (8068 м)! Це повністю їхня заслуга, але ми раді цим успіхам, тому що ми всі разом і є альпіністський склад Федерації альпінізму та скелелазіння України.
Сприяння В. К. Симоненка вирішенню організаційних проблем вітчизняного альпінізму на державному рівні є неоціненною підмогою для нашого виду спорту. Зокрема, В. К. Симоненко поставив завдання створення державної програми розвитку молодіжного руху. Федерація альпінізму під патронатом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України проводить всеукраїнські студентські чемпіонати зі скелелазіння і змагання з альпінізму в класі малих гір, а для молоді, що навчається, — з техніки альпінізму. Запроваджується кілька змагань для дітей та юнацтва зі скелелазіння: «Золота ящірка», «Козацькі сходи» тощо. Активізується робота зі студентами вишів шляхом збільшення кількості альпіністських заходів. Реалізація цієї програми є великим резервом масовості та пошуку талантів.
Мерією міста Одеси засновано державну дитячо-юнацьку школу зі скелелазіння (спонсор — МС О. Ставніцер) з підрозділом студентського альпінізму.
В Одесі зведено два великих сучасних скелелазних стенди — для лазіння на складність та на швидкість. У Києві зусиллями ентузіастів працює стенд в авіаційному університеті.
Ставляться і вирішуються кадрові питання шляхом підготовки нового покоління інструкторів альпінізму, паралельно розглядаються можливості отримання професійних ліцензій на діяльність тренерських кадрів.
Завдяки діяльності В. К. Симоненка Держслужба з розвитку спорту України з розумінням ставиться до заходів, що проводяться Федерацією, матеріально підтримує проведення чемпіонатів України з альпінізму та скелелазіння.
На додаток до чемпіонатів, ФАіС України проводить велику кількість змагань з альпінізму та скелелазіння на Кубок України (зі скелелазіння — у кілька етапів).
2009 року розроблено Концепцію розвитку альпінізму та скелелазіння. У ній є нові оригінальні пропозиції щодо популяризації наших видів спорту, залучення місцевих спортивних організацій до розвитку альпінізму та скелелазіння. Впроваджувати ідеї належить на місцях.
25 грудня 2009 року запроваджено та затверджено указом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України нові розрядні норми з альпінізму та скелелазіння. Основне нововведення — це поява спортивних звань і розрядів в альпінізмі за досягнення в окремому виді — клас малих гір (Крим).
ФАіС України з державницьким підходом вирішує низку заходів щодо проведення міжнародних змагань з альпінізму та скелелазіння на території України, зокрема в Кримських горах. 2012 року готуються очні міжнародні змагання з альпінізму країн СНД у скельному класі на кримських стінах.
Представники ФАіС України 2011 року беруть участь у III Саміті керівників федерацій альпінізму СНД, Грузії та країн Балтії в Баку (Азербайджан), а також у Генеральній асамблеї UIAA в Катманду (Непал). У Баку ухвалено рішення про заснування Євразійської асоціації альпінізму та скелелазіння (ЄААС) і про проведення міжнародних змагань з альпінізму у форматі чемпіонату світу.
На порядок денний ставиться питання про створення при ФАіС України комітету спортивного льодолазіння в Україні. Тим паче, що у нас є чотириразовий чемпіон світу в цьому виді спорту (одесит Є. Кривошейцев) і призер міжнародних змагань (харків’янин В. Сипавін).
Про основні зміни та досягнення у ФАіС України за період з 2011 до 2024 року розповідає Ганна Ясинська:
23 лютого 2020 року президентом ФАіС України обрано Ганну Леонідівну Ясинську. Вона ж з 2021 року є членом Національного олімпійського комітету України.
Тепер у Міністерстві молоді та спорту України є окремо державний тренер з альпінізму і окремо зі скелелазіння, оскільки в Міністерстві молоді та спорту України окремо існують:
Основні етапи становлення та розвитку альпінізму в Україні
– департамент з неолімпійських видів спорту, до яких входить вид спорту «альпінізм»; – департамент з олімпійських видів спорту, до яких входить вид спорту «скелелазіння».
Зазначений період характеризується проходженням технічно більш складних маршрутів на гірські вершини малими спортивними групами:
2011 — сходження в Пакистані на вершину Great Trango Tower (6286 м). Команда: Марина Коптєва, Ганна Ясинська , Галина Чибіток. Сходження комбінованим стінним маршрутом із перепадом висот більше 2000 метрів тривало 37 днів підйому і 3 дні спуску;
2015 — сходження в Гімалаях на вершину Talung (7349 м), міжнародна премія «Золотий льодоруб» (Piolets d’Or 2016). Команда: Михайло Фомін, Микита Балабанов;
2021 — сходження в Гімалаях на вершину Annapurna III (7555 м). Команда: В’ячеслав Полежайко (Черкаси), Михайло Фомін (Київ), Микита Балабанов (Київ).
Серед спортивних подій — проведення змагань на міжнародному рівні в Україні, участь українських команд у міжнародних змаганнях з альпінізму у великих горах, проведення всеукраїнських змагань у гірських районах Європи та скельних районах України:
– проведення в Україні міжнародних змагань з техніки альпінізму (чемпіонату світу) в малих горах (2012, 2013 роки); – проведення очних чемпіонатів України у Європі: Румунія, Словаччина, Болгарія (2019, 2020, 2021 роки).
Фіксується сплеск високих результатів з льодолазіння на міжнародній арені:
– 2011 — Валентин Сипавін (Харків) — призер Кубка світу з льодолазіння (4-те місце у світовому рейтингу з льодолазіння); – 2019 — Вікторія Голуб (м. Чугуїв Харківської обл.) — чемпіонка світу серед юніорів.
Відбулося визнання нових дисциплін альпінізму як виду спорту на державному рівні:
– скі-альпінізм (олімпійський вид спорту у світі, входить до програми зимових Олімпійських ігор 2028 року); - скайранінг
На цьому поки що все. Далі історію Федерації писати нам разом.
За спортивними досягненнями стоїть не лише робота на скелях і в горах, а й багато непомітної паперової роботи, взаємодії з державою, законодавством і нормативними документами. Це не завжди цікаво, але необхідно для розвитку спорту.
Тому долучайтеся, пропонуйте ідеї, ініціюйте зміни та допомагайте втілювати їх у життя. Адже Федерація — це не лише про спорт високих досягнень, а й про спільноту та можливості для кожного.
Історія триває. І творити її нам разом.